Командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ Ігор Скибюк: з ким саме ми воюємо, скільки ще триватиме війна

“Я не знаю, як це працює у свідомості людини, але в 2022 році мені дуже часто снився сон: я в літаку, готуюся до стрибка з парашутом, не бачу облич побратимів, бо всі в шоломах, озброєні до зубів. Але я знаю, що зі мною – знайомі близькі люди. Відкривається рампа, сонце, видно море. І я розумію, що це – Крим. Ми стрибаємо. І уві сні я точно усвідомлював, що там, де ми приземлилися – там Перемога. Там – кордон і межа кінця війни. І я в той момент – там”.

Цю фразу бригадний генерал Ігор Скибюк сказав наприкінці інтерв’ю виданню “Новинарня“, але вона варта того, щоб із неї почати. Адже розмова з великим військовим чином виявилася такою людяною, відкритою та щирою.

Під час цього інтерв’ю, одного з перших на посаді, пан Ігор переповідав подробиці боїв великої війни, через які сам пройшов і якими командував у гущі подій, та пояснював, де й коли “було дуже важко”, а де – “пекло на землі”. Він охоче виділяє заслуги підрозділів та вчинки конкретних військових своєї бригади.

11 лютого 2024 року Герой України Скибюк став командувачем Десантно-штурмових військ ЗСУ. Доти перебував на посаді начальника штабу — заступника командувача ДШВ, на яку прийшов з посади командира 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Ця військова частина під його командуванням відзначилася цілою серією успішних операцій за період повномасштабної війни.

За час розмови Ігор Анатолійович наголошує кілька разів: зараз десантників готують до агресивного ближнього бою з противником, бо кожен солдат ДШВ має переважати ворожого бійця. Командувач знає, як цього досягти, і вже працює над цим.

Із ким саме ми воюємо, скільки ще триватиме війна, як Скибюк до неї підходив і як її проживає – читайте у великому інтерв’ю “Новинарні“.

“Крику мало місця на війні”

–  Коли журналісти після вашого призначення поцікавилися в десантників, яким є новий командувач ДШВ, вас описали як “виваженого, спокійного, певною мірою м’якого керівника, який ніколи не кричить на особовий склад”. Кажуть, що ви вмієте делегувати обов’язки та їздите на фронт не лише на нагородження, а й для управління бойовими задачами. Чи погоджуєтеся з такою оцінкою? Чому ви обрали саме такий стиль управління?

– “М’який”? Це, відверто кажучи, казочка. Може, не в тих запитували (сміється).

Я нічого не обирав – є такий, як є. У більшості випадків не бачу необхідності кричати, підвищувати голос. Хоча це інколи навіть потрібно, але це не може бути правилом поведінки.

Коли я був молодшим офіцером і траплялися різні ситуації, то я хотів би мати адекватних професійних керівників.

Принцип такий: коли їжджу до своїх командирів бригад і батальйонів, я їм довіряю. Якщо їм потрібна допомога, складається кризова ситуація – вона вирішується організаційними заходами, застосуванням ресурсів, допомогою в плануванні, підтримкою того, хто не справляється. Зрештою, кадровими змінами. Але насправді крику дуже мало місця на війні. Я не вважаю, що це необхідно.

На фронт я часто їжджу з інспекційними перевірками. І дотично до них відбувається також заохочення особового складу. Мені завжди дуже приємно це робити. І важливо – привітати хлопців, подякувати за службу та їхні подвиги.

– На яких напрямках ви бували? Який настрій у десантників “зчитали”?

– За цю війну – практично скрізь. Там, де виконують завдання військові частини ДШВ – був, знаю про ситуацію.

Складно на всіх ділянках фронту, надзвичайно складно. Але настрій у хлопців бойовий, професійний, я б сказав.

Де новий командувач намітив “перезавантаження”

– Який стан справ у Командуванні ДШВ ви застали, коли заступили на посаду? Чи здійснювали аудит?

– Я ухвалив досить багато широких кадрових рішень. Вони назріли давно, так склалася поточна ситуація. Але я ніде не “рубав”. Це були рішення, про які мене, зокрема, попросили командири – і я їх підтримав, дослідивши стан справ. Тому що ДШВ – велика структура, і процеси в нас дуже динамічні. Треба враховувати питання кар’єрного зростання офіцерів тощо.

Класичного аудиту в ДШВ не проводив. До того, як стати командувачем, я був начальником штабу – заступником командувача ДШВ, тому з ситуацією знайомий до найменших дрібниць. Окремі питання, які стосувалися прямої відповідальності командувача, я, без сумніву, дослідив, розібрався, дещо уточнив для себе.

Загальний стан справ у ДШВ, коли я прийняв командування, був достатньо добрим. Процеси працювали, все досить структуровано й динамічно. Але ви ж розумієте, що не можна сісти, пишатися і думати, що запас міцності структури дасть тобі якийсь час нічого не робити. Ні, буквально на другий день після призначення ти мусиш впливати на процеси, організовувати контроль і вплив, визначати свої рішення й вимоги.

Так, деякі питання необхідно покращувати. Якщо говоримо про підготовку військ, то тут можна навіть вжити слово “перезавантаження”.

Якщо підсумувати: я був обізнаний у ситуації, додатково досліджував питання, визначив завдання на перспективу. І зараз ми над цим працюємо.

– Яка найбільш суттєва проблема в ДШВ, на вашу думку, яка потребує вирішення ще “на вчора”?

– Найважливіша проблема – це брак певних категорій ресурсів, правильне розподілення ресурсів, створення і маневр цих ресурсів. Говорю в тому числі й про людей. Люди – це головне. Треба покращити підготовку особового складу. Все дуже динамічно змінюється, з першого дня війни і до сьогодні. Маю на увазі підготовку солдата на полі бою і відпрацювання ним тих навичок і вмінь, які йому необхідні.

Сучасні технології, тактика противника, певні прояви збройної боротьби міняються зараз навіть не по місяцях, а по тижнях. І все це треба аналізувати, адаптувати, впроваджувати в підготовку.

“Деякі моменти підготовки наших солдатів за кордоном не відповідають реаліям поля бою”

– Як би ви оцінили підготовку військовослужбовців ДШВ на третьому році повномасштабної війни? Зараз усе відбувається швидше? Чи не втрачаємо ми якість, віддаючи перевагу прискоренню навчання?

– Ні. Ми лише набуваємо якість, це 100%. У нас досить хороший рівень підготовки, ми його постійно вдосконалюємо по методиках і формах, реагуємо на те, що відбувається на полі бою.

Деякі питання – в планах. Дещо в підготовці ми не використовуємо, але зі зміною певних умов будемо додавати.

Наші солдати йдуть у війська підготовленими. Все відбувається за певним алгоритмом: підготовка в навчальному центрі, подальший супровід, маємо зворотній зв’язок від військових частин, обмін бойовим досвідом.

Наш солдат, який приходить у бойову частину, вживається у воєнну обстановку.

ПІД ЧАС ПІДГОТОВКИ СОЛДАТА МИ БЕРЕМО МАКСИМАЛЬНО СКЛАДНУ МОДЕЛЬ БОЮ, ЯКА МОЖЕ БУТИ.

Ми намагаємося солдата готувати до складної, нелінійної моделі бою. Готуємо наших військових до агресивного ближнього бою з противником, щоб наш солдат мав тактичну й вогневу перевагу над противником. Звичайно, готуємо солдата і до протидії ударним дронам.

Сильною стороною підготовки в ДШВ я вважаю також постійний збір і аналіз бойового досвіду, обмін досвідом та відповідну реакцію на дію противника.

Наші інструктори та викладачі навчального центру ДШВ – офіцери та сержанти з бойовим досвідом, які його постійно підтримують та відточують: за певним графіком вони мають відрядження в зону бойових дій. Багато з них були поранені, нагороджені високими державними нагородами. Вони користуються авторитетом серед курсантів.

І те, що вони пройшли безпосередньо на полі бою; те, що вони бачили; те, що вони вміли перемагати, дуже зараз допомагає. Ці інструктори розуміють, наскільки важливим є реалізм навчання, і знають, як все відбувається по-справжньому.

Ми постійно працюємо над розвитком їхніх методичних навичок: відрядження за кордон, курси підвищення кваліфікації, відрядження в бойові бригади для обміну досвідом тощо.

– Яке значення тренувань за кордоном?

– Мені подобається, що в нас є така можливість.  Навчання за кордоном загалом важливе. Це неабияк розкриває світогляд та методичну майстерність наших командирів, сержантів. Але закордонні стандарти не можуть бути закостенілим “блискучим ідолом”. Ми маємо нарощувати деякі моменти ще краще та інтенсивніше.

Зараз ми зосереджені на інструкторських, командирських, сержантських курсах. Зосереджені за певними спеціалізаціями: курс бою в місті, курс бою в складній місцевості, курс командира взводу, курс командира роти, курс інструктора-викладача, курс фахівця-медика тощо. Це дуже потужні методичні потоки, де наші люди здобувають нові знання. Це важливо, бо наші військові бачать і аналізують стандарти збройних сил провідних країн світу.

Вважаю, що питання повноти циклу навчання і загальної стандартизації процедур в НАТО нам теж слід досягати: і на перспективу членства в НАТО, і в масштабах наших Збройних сил уже тепер. Результати всіх цих навчань ми закладаємо собі, в наші методи. Але за певними напрямками бачимо нашу відверту перевагу. Можливо, тому, що динаміка війни вимагає наших правильних реакцій і постійного розвитку. І ми це озвучуємо іноземним партнерам: що саме ми хочемо покращити [на навчаннях за кордоном], та що, на нашу думку, не відповідає реаліям на полі бою.

– Які саме підходи партнерів по НАТО до підготовки помилкові? 

– Наприклад, це стосується підготовки піхоти і способу виконання завдань на полі бою. Рівень навчального і навчально-тактичного навантаження за кордоном не відповідає вимогам, умовам і рівню, який ми досягаємо в нашому навчальному центрі. І ми просимо ці напрямки покращити.

Певні питання застосування техніки, озброєння через їхні правила або обмеження не відповідають реаліям наших завдань та інтенсивності тренінгу. Деякі тактичні завдання, які нам ставлять під час навчань за кордоном, мають наголос на миротворчості відповідно до стабілізаційних операцій у виконанні НАТО. Це патрулювання місцевості, служба на блокпостах тощо. А ми ж ведемо пряму війну з сучасним противником!

Важливо розуміти, що солдата треба вчити тому, що необхідно на війні. Тобто штурмовим і наступальним діям, діям в обороні, боротьбі з танками, боротьбі з дронами.

Це не означає, що солдату має бути погано під час навчання. Ми живемо в теплих, зручних наметах. У нас смачна їжа у зручних їдальнях. Ми маємо доступ до пральних машин, до гарячого душу. Так повинно бути. І навіть на війні. Але треба бачити реалії під час навчання солдатів. А вони вимагають, щоб солдат готувався до конктретної війни та її викликів.

“Стрибки з парашутом – дешевий спосіб готувати суперсолдатів”

– Скільки у вас стрибків із парашутом?

– 136 стрибків. Стрибав давно – чи у 2021-му, чи у 2020 році. Умови війни наразі не сприяють (посміхається).

– Нинішнім десантникам зовсім не вдається стрибати?

– Не зовсім так. Певні категорії військових здійснюють стрибки. Це, в основному, наші розвідники, які навчаються за розвідувальним фахом. Вони 100% стрибають. Адже це спеціальна навичка, потрібна для розвідника. Це важливо для психологічної та екстремальної підготовки військовослужбовця.

Для інших армійців [стрибати з парашутом], по-перше, немає військової необхідності. По-друге, існують умови безпеки – а ми зважаємо ще й на авіацію противника.

Ну, і взагалі, повітряним десантам парашутним способом зараз, відверто кажучи, дуже мало місця на війні. А на даному етапі поки взагалі немає. Тому це неактуально.

Але стрибки з парашутом для будь-якого військовослужбовця Десантно-штурмових військ є критично необхідною навичкою. Це те, що відрізняє нас, десантників, від інших. Те, що дозволяє відчувати себе в елітній родині ДШВ.

Парашут – це дуже дешевий спосіб готувати суперсолдатів. Бо ж можна стати суперсолдатом, отримавши якийсь чіп, титановий скелет, бойовий лазер тощо. А можна підготувати цього суперсолдата. І стрибки з парашутом – один з інструментів цієї підготовки, я вважаю.

“Найважче було на посаді начштабу бригади – підписувати стоси документів у дві долоні товщиною”

– Як ви опинилися у війську? Яку освіту здобули? Розкажіть про етапи офіцерської кар’єри.

– Військо було для мене цікавим з дитинства. У Збройних Силах я з 1994 року. Закінчував загальновійськовий факультет Одеського інституту сухопутних військ. Мене важко назвати кар’єристом – так, напевне, збіглося в часі та обставинах. Крайній раз, коли я “мріяв” про звання – коли був капітаном і хотів отримати майора (усміхається).

Командиром взводу прийшов у 80-ту бригаду. Так і залишився в цій частині – до командира бригади дослужився. Практично 20 років служив у “вісімдесятці”.  Очолив 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду за пів року до широкомасштабного вторгнення.

– Де вам було найважче за ці 30 років, на якій посаді?

– Напевне, начальником штабу бригади. Перші кілька місяців на цій посаді засиджувався на службі десь до першої години ночі, вивчав керівні документи тощо. Щодня багато часу займала робота з документами. Обсяг паперів, товщину стосу я міряв пальцями чи долонями. От якщо мені потрібно підписати документів на п’ять пальців – орієнтовно це займало годину часу. Якщо документів на дві долоні – отже, це займе більше часу.

Але це була хороша школа: я отримав багато навиків, знань, розуміння. Взагалі перестав бути м’яким, як ви згадували спочатку (сміється). Якраз ця посада, як-то кажуть, привила мені чимало жорсткості, в ухваленні рішень зокрема.

Хоча після кожної посади усвідомлював, який колосальний досвід і життєві уроки здобував.

“Те, що ми залишалися на Широкому Лані на момент неочікуваного вторгнення РФ – свого роду військове везіння”

– Як ви оцінюєте роль та значення спершу ВДВ, а далі – ДШВ ЗСУ на перших етапах війни з Росією, на початку повномасштабної агресії РФ та зараз?

– За десять років війни Десантно-штурмові війська мають свою історію, свою відповідальність, свої здобутки. В окремих питаннях військові частини ДШВ були єдиними, хто переламував ситуацію на свою користь. Є приклади успішних, крутих воєнних операцій, героїзму особового складу, професійної роботи і солдатів, і командирів.

У масштабі ООС визначними операціями, стиснутими в часі і з яскравими результатами на нашу користь за участю десантників ЗСУ, безумовно, були оборона Луганського і Донецького аеропортів, рейдові дії 95-ї бригади.

За час повномасштабного вторгнення треба відзначити Слобожанський контрнаступ, в якому брали участь наші три військові частини – 80-та, 25-та та 95-та бригади. Також південний наступ, там брала участь 46-та бригада, яка стала свого роду локомотивом певних тактичних дій. Але кожна військова частина ДШВ на своїй ділянці фронту успішно й професійно виконує завдання.

– Чи став для вас несподіванкою широкомасштабний наступ Росії?

– І так, і ні. Я не очікував, що росіяни підуть в наступ саме 24 лютого. Але те, що конфлікт буде, я як військовий професіонал внутрішньо відчував. Але, відверто, не в таких масштабах і не в такій формі, як це відбулося.

– А в якій формі ви очікували?

– Я очікував однозначно ескалацію потужну на східному напрямку. Можливо, якусь локальну операцію на південному напрямку. Але широкомасштабне вторгнення з ракетними та авіаційними ударами по всій території України, така велика маса військ, плюс пряма атака на Київ… Я такого не чекав. Це не було для мене шоком, але масштаби того, що прийшло, відрізнялося від масштабів того, що я прогнозував.

– Пам’ятаєте свій ранок 24 лютого?

– Він розпочався десь о першій ночі – були вже орієнтування, задачі, вказівки.

– 80-та бригада тоді стояла на Херсонщині?

– На Широкому Лані (полігон у Миколаївській області – “Н”). Ми мали статус резерву головнокомандувача ЗСУ. Нам певною мірою пощастило: ми проходили цикл підготовки, десь в середині березня 2022 року мали заходити в зону ООС і міняти 79-ту бригаду. Вони стояли тоді в районі Щастя і Станиці Луганської.

Ми виконали попередні заходи: розосередили техніку та особовий склад. Виконали певні логістичні задачі. З Генштабу зорієнтували по ситуації, завданнях. Ближче до ранку поставили конкретне перше тактичне завдання – підготувати батальйон до висадки вертольотами посадочним способом. І треба було перекрити напрямок на Мелітополь, дві дороги. Ми мали висадити туди два десанти. Нам давали 16 вертольотів.

У визначений термін ми підготувалися, але ця дія не відбулася – для цієї задачі не пройшла авіація, задача не виконувалася фізично. Авіація почала приходити на вечір – але задачу змінили. Ми висадили два десанти на дороги між Каховкою і Херсоном, перекривши ті шляхи. Там не було контакту з противником.

Те, що ми залишалися на Ширлані на момент вторгнення РФ – це свого роду військове везіння. 79-та бригада відходила з важкими боями на Сєвєродонецьк, уникаючи оточення. І найстрашніше: якби ми почали її міняти, то ворог застав би дві бригади в момент ротації, коли ми були б не на бойових порядках, а в ешелонах, на станціях, під час завантаження чи розвантаження, без повної готовності до бою. За таких умов було б гірше, ми стали б більш легкою мішенню для ворога.

Оборона Вознесенська: коли в місто зайшов ворог, комбриг лежав на балконі, спостерігав, сам давав цілевказання

– В одному з інтерв’ю ви виокремили три найбільш значущі операції, проведені в зоні відповідальності вашої бригади. Це оборона Вознесенська Миколаївської області у березні 2022 року. Це травневі бої в районі Білогорівки на Луганщині, де ворог намагався форсувати Сіверський Донець. І третій – оборона села Берестове. Давайте розберемо кожен із них.

– Це ті операції, про які мене спитали. Є й інші. За критеріями і ефективності, і збереженого особового складу.

– Давайте по черзі. Оборона Вознесенська. У чому секрат успіху?

– Це була хороша успішна операція. Там здебільшого був реалізований план, який ми задумали. Ми відверто розгромили те угруповання противника на базі 126-ї окремої бригади берегової оборони [Чорноморського флоту РФ]. Втрати противника були досить серйозними, по техніці можна подивитися та порахувати.

Операція цінна тим, що, по-перше, росіяни не пішли на північ, в напрямку Первомайська. Вони не змогли переправитись через Південний Буг для оперативного оточення Миколаєва та перерізати одеську трасу, щоб потім нарощувати свої зусилля в напрямку Одеси. Я думаю, саме ці два міста були кінцевою метою їхнього південного наступу. Інші військові частини Сил оборони не дали можливості висадитись і закріпитись там морському десанту.

Секрет успіху оборони Вознесенська? Досить хороша висока підготовка того особового складу, тих підрозділів, які обороняли цей населений пункт – переважно це 2-й десантно-штурмовий батальйон. Були тактично правильні рішення з нашого боку. Ми мали достатньо ефективну розвідку – вели її, може, не зовсім класичними методами, за допомогою місцевого населення, яке дуже добре інформувало нас про дії противника.

Знайшлося чимало знайомих і рідних у бійців нашої бригади в тих районах. Плюс місцева влада активно допомагала в цьому питанні. Хочу відзначити тут мера Вознесенська (Євгеній Величко – “Н”) – дуже круто працювали з ним, він горів задачами щодо оборони свого міста. Завдяки всій цій інформації ми були добре зорієнтовані в ситуації.

Оборона Вознесенська була розрахована на те, щоб опиратися на Південний Буг. Ми підірвали всі мости – це обмежило противника в маневрі. Ми мали втягнути противника у вогневий мішок: запустити якусь головну його частину, підірвати міст, завдати там ураження, знищивши ворога.

Трішки пішло не по плану, бо противник зайшов потужно: втягнув як мінімум два батальйони одразу в місто. Спереду просто йшла танкова колона, піхота трохи позаду і з боків. Коли бачиш перед собою таку кількість танків – то це… вражає.

Потрапивши під наш вогонь, росіяни почали розсипатися на піхотні групи. Ми вдало розмістили наші протитанкові засоби на кинджальній дистанції. Підготували для них таку собі зону смерті. За весь час операції наші протитанкісти спалили 17 ворожих танків. Противник завагався, у нього в один момент з’явилося багато втрат. Плюс та головна частина, яка втягнулася в Вознесенськ, була блокована мостом і перебувала під вогневим впливом. Ми також виставили снайперів, марксменів – вогонь було непогано скориговано.

Потужним вогневим нальотом ми викреслили ворожу артилерію – і противник залишився без артилерійської підтримки. А на танки, які зайшли в місто, я викликав вогонь нашої артилерії. Ми стріляли по них дуже акуратно, по одному снаряду, відверто кажучи. Я лежав на балконі, спостерігав і давав цілевказання.

– Ви самі коригували?

– Цей епізод – так. З воєнного порядку в росіян почався бардак: хтось десь загорівся, хтось десь вмер, хтось у когось в’їхав, заплутався, і все – вони відкотилися.

Приблизно осіб 15 полоненими взяли потім. Вони були дезорієнтовані, ховалися по якихось норах, канавах, підвалах. Перший бій на них сильно вплинув.

Також маю відзначити роботу підрозділів ТрО під час боїв за Вознесенськ. Вони знали місцевість, це цінно. Працювали дещо стихійно, але показали себе геройськи.

Ми збили два ворожі вертольоти під час боїв за Вознесенськ. Один точно під час висадки десанту. Те, що росіяни були підготовлені до нічного десантування, демонструє високий рівень їхньої підготовки.

Наші бійці знайшли їхню групу десанту, допомогли місцеві теж. Був жорсткий бій, але ми їх знищили. Ворог дуже “валився”, гармати Д-30 виводили на пряму наводку. Ми “розбирали” їх, хоча у противника було важке озброєння. Досить важкий бій… Ми потім зібрали там 38 трупів їхніх. Це лише те, що зібрали. Ворог дві ночі вивозив своїх поранених. У першу ніч, згідно з даними радіоперехоплення, вони забрали 18 своїх поранених. Можете розуміти, що від них там залишилося, так?

– Ви говорите про ці бої наче диригент в оркестрі. Під час цих подій ви керувалися більше воєнною теорією, яку колись вивчали, чи імпровізували?

– І те, й інше. Все працює лише в комплекс. Якщо хтось думає, що війна – це біганина з автоматом, проста і примітивна річ, то це взагалі не так. І чим вищі твої професійні обов’язки – тим складніше та об’ємніше буде виконуватися кожна задача.

Мій досвід служби тривалий – навчання, АТО/ООС, тренування. Я такий заучка, ви собі не уявляєте (сміється). Завжди багато старався і багато вчився. І, я вважаю, це зіграло чи не ключову роль в моїй кар’єрі. Я був готовий до планування і ведення цієї операції.

Борщ, полонений із Пскова і портрет Шевченка під обстрілом 152-мм снарядами

– Бої за Білогорівку на Луганщині, травень 2022-го. Ваші підлеглі дев’ять, якщо не помиляюся, разів розбирали понтонні переправи росіян. А ви казали, що якщо комусь і молилися тоді, то нашій артилерії.

– Це дійсно так. Може, й не молився, але сидів зі схрещеними пальцями і просив лише, щоб вони відпрацювали результативно. Я буквально сидів перед монітором і просив: “Давай, давай, попади в ціль”. Там були складні моменти, коли танкові підрозділи противника йшли в наступ, а наша піхота не могла протистояти. Вся надія була на влучність вогню артилерії та правильність її дій. У 80-й бригаді дуже круті та професійні артилеристи.

– Ці бої ви називали “другою Курською дугою”. Невже там відбувалася аж така “м’ясорубка”?

– Такі були умови. Противник мав перевагу в усьому, в силах та засобах, мав вогневу перевагу, більше боєприпасів, більші резерви. У мене було неповних чотири роти і комплект артилерії. Росіян було значно більше. Ворог застосовував авіацію, “урагани”, “гради”, міномети, танки, бойові машини. Їх було більше в рази. Нас валили на всю нашу глибину. Відбувалися постійні ворожі атаки. Вони чергували: спроба переправи – атака, спроба переправи – атака. І так у різних місцях. Вони дуже затято старалися. Одного разу ми думали, що перейшло шість танків. А коли розібралися – виявилося, що 20. І це момент, коли пан або пропав. Одномоментно ми знищили п’ять танків тоді – “джавеліни” та гранатомети працювали. Саме ручною зброєю, не артилерією, розумієте?

Згодом наші сапери їздили в ліс, рахували – російської техніки було багато і втоплено, і перебито.

Щиро кажучи, з відстані часу, під Білогорівкою дуже щастило нам – і не щастило ворогу. Прямими влучаннями розбити переправу складно. Але наші хлопці героїчно воювали, з надзвичайними зусиллями. Піхота працювала професійно.

Лік часу йшов на секунди. Ці бої – це була задача з трьома невідомими. Я постійно маневрував вогнем – правильно, швидко, своєчасно. Ці бої не були хаотичними, це була цілком керована операція на всіх рівнях. Але так, вона була важка, жорстока та напружена.

Багато що не можу розказати про ті бої в інтерв’ю. Але те, що це була “друга Курська дуга” – стовідсотково.

– Оборона села Берестове на Донеччині влітку 2022 року. З ваших слів, українським військам протистояла 76-та десантно-штурмова дивізія ЗС РФ. Теж десантники. Як там вдавалося протидіяти ворогу, який кількісно переважав?

– Так, це теж важлива операція. І цікава. На неї перекидали батальйон, який виконував задачі на південному напрямку. В цьому унікальність операції: батальйон заходив із дальності 300-400 кілометрів у зону з переважаючими силами професійно підготовленого противника.

Бригада наша на той момент була резервом, як я ще називаю – “пожежною командою” (усміхається). Під час тих боїв час ішов не на години, а на десятки хвилин.

Ми заводили батальйон на позиції – а над нами висіли “Орлани”, будь вони прокляті… Противник переважав у артилерії та кількісно – там, напевне, з боку росіян працювала полкова тактична група. Там було дві БТГр – 51-го полку і 104-го полку, вони з різних дивізій.

Ворог був свіжий – ішов уперто на штурм, не перебиті ще вони були. Так, як вони йшли в атаки – це просто ілюстрація з навчального посібника з тактики ведення бою: бойові порядки, переміщення клином, ланцюгом, ромбом, у дві колони… Однак ті рубежі, які ми тримали і потім передали іншим підрозділам, противник не пройшов.

Під час цієї операції була ситуація, яка емоційно відклалася в пам’яті. Ми взяли полоненого. Антон, із Пскова. Він був поранений, пошкоджені хребет і ребра. Якось ми сиділи в підвалі. Він – на ношах, чекав евакуації. А мене танкісти 24-ї бригади пригостили борщем – наваристим, із казана. У підвалі висів портрет Шевченка. Був вечір. І за сотню метрів від нас почали падати 152-мм снаряди. Це було дуже атмосферно, як у воєнному кіно.

– Ви багато розмовляли з полоненими?

– Мене цікавила лише та воєнна інформація, яка мені потрібна була для найближчої задачі. Цікавився їхньою підготовкою, досвідом. Але треба розуміти, що в людини, котра потрапляє в полон, дуже міняється психологія. Ти просто запитуєш – і тобі відповідають.

Якось на Ізюмі взяли в полон лейтенанта, він був свіжим випускником військового вишу. Приїхав у свою частину після відпустки. Один день повоював – на другий день потрапив до нас у полон. От йому, чесно, пощастило.

Що мене здивувало: він закінчував Далекосхідне загальновійськове училище – і, з його слів, їм абсолютно не передавали ніякого бойового досвіду.

РОСІЯ НЕ АНАЛІЗУЄ СИТУАЦІЮ НА ПОЛІ БОЮ ЗА 10 РОКІВ ВІЙНИ З УКРАЇНОЮ І НЕ ВПРОВАДЖУЄ ЦЕ В НАВЧАЛЬНІ ПРОГРАМИ.

Абсолютно нічого, для мене це так дивно. У нас же досвід АТО/ООС врахований при підготовці молодих фахівців.

 Емоційне звільнення Ізюма:
“там ми побачили, як виглядає перемога”

– 80-та бригада під вашим керівництвом брала участь в успішному наступі та зільненні Харківщини восени 2022-го. Як писали на сайті президента, “Ігор Скибюк на початку вересня здійснював керівництво підрозділами бригади під час ведення пошуково-ударних дій зі знищення противника у напрямку Балаклії, Куп’янська та Ізюма. Завдяки його рішучості, чітким і своєчасно відданим бойовим наказам підрозділи бригади звільнили від окупантів низку населених пунктів, зокрема й місто Ізюм”. Що найбільше запам’яталося вам під час Харківської операції? Які були її особливості?

– Балаклію та Куп’янськ ми не чіпали. Ми мали свою задачу, яку можна розділити на дві фази. Ізюм – це було дуже емоційно в сенсі очікування цієї операції, підготовки до неї. Ізюм – це дуже крутий воєнний досвід.

Так, противник переважав чисельно. Але яка вийшла ситуація? Зазвичай великий б’є маленького. І тут маленькому ставлять задачу – відшмагати великого. Страху перед цією операцією не було. А от роздумів було багато. Коли я ставив задачу командирам на проведення цієї операції на плануванні, тактичному брифінгу, то виділив окремий час для психологічного настрою. Щоб вони повірили в свої сили, наводив приклади, мотиваційні речі. І це було дуже емоційно, коли ми почали отримувати позитивні результати.

Ми побачили, як виглядає перемога.

Реально, у нас все вийшло: ворог тікає, техніка знищена, горить, безліч техніки покинуто, десятки полонених, трупи. А ти просто викреслюєш: мінус ця військова частина, мінус така ось частина, мінус ще один ворожий організм. Той твій батальйон добре тиснув, і цей запекло б’ється. Реально! Я не знаю, як це назвати. Ейфорія? Не знаю.

Чув думку, що Харківська операція далася Силам оборони легко. Ні. Нікому вона там легко не далася. Це була дуже професійна і складна дія, і ми її зробили своїми руками.

І росіяни нам не піддавалися.

Нам було дуже складно входити в цю операцію. Там була ділянка протяжністю 7 кілометрів, на якій уже вели бої дві наші бригади. От уявіть: бригада – це 5-6 тисяч людей, сотні бойових машин, елементи побудови оборони. 25-та і 92-га вже вели там бій. І нам, на тлі їхнього бою та їхніх операцій, потрібно було завести свою бригаду і піти в рейд далі, відірвавшись від них. Це було складно щодо планування, взаємодії. Але все вийшло. Вистачило розуму і досвіду.

Ми просто йшли. У нас були “стрибки” по 20-30 кілометрів щодня. Дуже важливо було виконати завдання в світлу пору доби, бо ми весь час пересувалися в тилу противника. Наприкінці дня ми створювали відповідну систему безпеки: ставали на пагорбах, панівних висотах, щоб мати перевагу над противником. Попереду нас обов’язково мав бути якийсь яр чи річка.

Коли ми йшли рейдом на Ізюм, авіація противника постійно переслідувала, завдала по нас 10 бомбових ударів – не попали жодного разу, один поранений лише. Але цей свист авіації, коли пара чи чотири борти заходять і сиплять на тебе бомби, я запам’ятаю надовго.

Поки ми дійшли до Ізюма, знищили 17 ворожих танків ручною зброєю – гранатомети, “джавеліни”. Відпрацьовувала піхота в ближніх боях. Красунчики просто. Це був класичний, справжній рейд десантної бригади. Зайняло все п’ять днів.

– Ви згадали, яку важливу роль відіграв тактичний брифінг і ваше слово командира. Як саме ви мотивували своїх підлеглих тоді? Якими словами? Пригадайте, будь ласка.

– У той момент я не був дружелюбним (усміхається). Ми провели дуже глибоко планування операції. У “вісімдесятки” дуже крутий штаб. Усе розклали по поличках. Проаналізували ретельно всі дані, які мали. Операція на рівні бригади була зрозуміло розкладена і забезпечена – залишилося тільки зробити.

Що я сказав своїм командирам? Хлопці, це непроста операція. По-перше, ви маєте повірити в себе. Ми дуже довго воюємо, ми багато працювали “пожежною командою”, це дало нам досвід, загартувало нас. Ми завжди були в складних умовах, у нас ніколи не було переваги над противником. Але ви повірите в себе і зробите так, як вимагає план операції.

По-друге, сам план операції не дозволяє підвести одне одного. Якщо один підведе другого – відбудеться ефект доміно. І це вплине на успішність і на безпеку цієї операції. Тому я сказав, що такого просто не допускаю, такого апріорі бути не може. Тому що слабка ланка впливає на весь бойовий організм, і ризики зростають у геометричній прогресії.

Хоменко, Страйк і Знаменитий Ворскла

– Армія – це підрозділи і люди. Чию роботу, чиї вчинки ви можете відзначити як зразок для наслідування? І живих, і загиблих.

– Багато достойних професійних людей. Кожна рота моєї бригади має кілька епізодів з окремої операції, які можна вважати подвигом. Всі ці хлопці, дівчата, солдати, сержанти, офіцери – найвищого морального гатунку. Я їм неймовірно вдячний за спільну роботу.

Але хочу наголосити на двох іменах. Це лейтенант Андрій Хоменко, Герой України посмертно. Командир взводу у 3-й БТГр. Там була така ситуація: нам потрібно було витягнути з оточення наших хлопців. Для цього потрібно було залишитися їх чекати, а час був коштовним тоді. У потрібному нам місці залишався Хоменко й екіпаж БТР.

Я дуже добре запам’ятав ці обставини і наш діалог. Я йому пояснив: наші хлопці на підході, ти залишаєшся в тилу ворога, але наших треба витягнути. Ось тобі планшет, ось задача, ось маршрут. Ми тоді стояли, як у кадрі з фільму, один навпроти одного. Я розумів, на що його залишав: на невідомість, на дії в тилу противника. Він мав врятувати хлопців, витягнути та вивести потім на бригаду. Було складно, але інакше ніяк. Він справився, витягнув хлопців, всіх вивів. Він узяв на себе колосальну відповідальність. Далі він успішно очолював штурмову групу, відбивав прорив росіян. Загинув 3 березня 2022 року під час знищення ворожого десанту в районі села Андрійчикове Миколаївської області. Він до кінця командував своїм підрозділом, противнику було завдано максимальних втрат, було знищено близько 30 окупантів.

Інший офіцер, про якого хотів би розповісти – капітан Владислав Лонський, позивний “Страйк”. Герой України посмертно. Загинув під час Ізюмської операції.

Так випадково, згідно з розподілом, вийшло, що він кілька разів був моїм резервом. Щоразу, коли треба було створити переломний момент, коли важко до неможливого, ми застосовували роту Страйка. І вони завжди вирішували на нашу користь: прикривали відхід, не допускали прориву, вибивали та відкидали противника назад.

Під час боїв за Берестове, наприклад, нас не вистачало територіально, ми дуже розтягнулися, як могли, на 4 кілометри. А противника було все більше – вони були дуже злі, добивали наших поранених… Влад був командиром роти безпосередньо по лінії зіткнення. Він буквально відбивав по окопу і відновлював наше положення.

ЯКОСЬ ПРИЙШОВ І РОЗПОВІВ: В ОДНОМУ ОКОПІ БУЛО КРОВІ ВИЩЕ БЕРЦІВ.

Ґрунт був досить глинистий, тому кров не могла вбиратися в землю швидко. Наші заходили туди, закидували росіян гранатами, був жорсткий бій. Трупи своїх росіяни складали на бруствер, бо не залишалося місця в окопі… Тому і кров хлюпала вище берців. От можете уявити рівень боїв за Берестове, яка була війна.

Коли ми зайшли в Ізюм, рота Страйка переправилася за Оскіл, щоб захопити там плацдарм. Противник наніс ракетний удар – влучання було в той будинок, де був його КСП. Офіцер загинув. Рота під його вмілим командуванням дуже часто переламувала ситуацію на нашу користь і ми досягали своїх результатів, перемагали. Це нелегка для мене історія – і таких історій багато.

Ще, наприклад, полковник Володимир Л. Був начальником артилерії, зараз служить у Командуванні ДШВ. Позивний “Ворскла”. Крутий, талановитий, грамотний артилерист. А артилерія під час наших боїв була завжди як мінімум половиною наших перемог на полі бою. В якийсь момент я перестав називати його “Ворскла”, а називав “Знаменитий Ворскла”. Він мене скромно запитував: “Пане полковнику, ну чому ви так кажете?”. Я відповідав, що він заслужив на це. І він для мене саме “Знаменитий Ворскла”.

“Під час Лисичанської операції в мене було таке враження, що я з командирами армії РФ фехтую на шаблях”

– Яка з операцій вашої частини була найрезультативнішою за числом втрат, завданих противнику – і в особовому складі, і в техніці та озброєнні?

– Якщо говоримо про кількість здобутого трофейного озброєння, то це Ізюмська операція. Тоді ми могли майже всією бригадою пересісти на захоплену російську техніку.

Але за час мого командування бригадою є ще одна операція, яка, я вважаю, заслуговує на загальну увагу. Це операція липня 2022 року, коли наші війська залишили Лисичанськ. На певній ділянці виявився провал в нашій обороні, нас туди знову завели, і ми десь три тижні стояли в обороні на цій ділянці фронту, в районі Лисичанського нафтопереробного заводу, біля населеного пункту Верхньокам’янське.

Це було дуже запекло. Я відверто не люблю і не хочу згадувати ті моменти. Тоді теж була важка битва: противник мав перевагу в кількості людей і техніки. Було угруповання з 80 танків у ворога, плюс хороші ударні військові частини. Ворог мав перевагу в місцевості: стояв на висотах, мав дуже багато артилерії. І наступав. Дуже складні умови. Щоб ви розуміли динаміку цих моментів: на нас наступало 26 атакуючих танків ворога одночасно. За цю тритижневу операцію ми знищили 38 ворожих танків, близько 40 бойових машин, БМП, БТРів.

Противник був змушений часто міняти свої підрозділи. Ми їх просто стерли та розгромили. Але треба визнати, що в них були грамотні командири. Під час цієї Лисичанської операції в мене було таке враження, що я з командуванням армії РФ фехтую на шаблях: хто розумніший, швидший, хитріший, винахідливіший.

Якось я кажу начальнику артилерії: “Володю, ти погано ведеш контрбатарейну боротьбу”. І він мені показав свій планшет: по нас одномоментно вели вогонь 12 батарей ворога (!). В кожній по 4-6 гармат. От уявіть: одночасний вогонь із 48 гармат по відносно невеликій ділянці. І таких обстрілів за добу було більше сотні. І плюс танкові атаки щоденні, штурми бронегруп.

У мене був ресурс – дев’ять авіаційних ударів по ворогу на добу. Саме таку кількість ударів дозволяв замовляти і наносити генерал Сирський. Для бригади це, відверто, багато. Навіть за висновками двох років повномасштабної війни таке не часто буває. Це і про вертольоти, і Су-25, і навіть Су-24.

І я майже практично щодня викликав авіацію по максимуму, використовував усі дев’ять авіаударів. Бойовий курс авіації проходив над одним із будиночків, де був ПКП. Вони летіли на дуже низькій висоті над нами. Я щоразу проводив борт поглядом і дуже переживав, коли вони заходили на бойовий курс – до ворога було близько. Десь 7-8 кілометрів від мого передового командного пункту.

Я бачив пуски і дуже вболівав, щоб льотчики встигли вийти. Бо бачили, як російські зенітні ракети летіли по нашій авіації. Але наші льотчики, на щастя, великі молодці, вони виходили з-під удару.

Викликали також і ракетні удари по ворогу. За напруженістю, за “класичністю” бою, за зусиллями противника це була, напевне, найепічніша битва.

Я вимагав закопуватися на цій ділянці фронту дуже суттєво та рішуче.

МОЇ ЛЮДИ РИЛИ ОКОПИ ВИЩЕ ЛЮДСЬКОГО ЗРОСТУ.

Й окопи справді були високими: людина стоїть із піднятою рукою, і її не видно. Росіяни працювали настільки інтенсивно по нас, що один комбат якось прислав мені відео з цих же окопів після ворожого інтенсивного відпрацювання: окопи стали висотою по коліно. Їх просто “переорали” снарядами, цю конкретну позицію.

Це було просто пекло на землі. Це було жорсткіше за Білогорівку і всі інші бої. І я вважаю, що під час мого командування 80-ю бригадою це була найкрутіша операція, найважча, найжорсткіша.

– З вашого бойового досвіду, в чому сила і слабкість російської армії на полі бою?

– Сила – противник досить ефективний у розвідці, оперативній і тактичній. І це моменти, які нам треба закривати.

На мою думку, ворог почав розвиватися й адаптовуватися. Це помітно, це теж його сильна сторона. І це погано.

Сила ворога – це його маса. Маса вирішує. У нас є ділянки фронту, де проти однієї військової частини стоять сім ворожих. І наші стоять, виконують завдання, хоч як би їм важко було.

Слабкість ворога?.. Вони як… якісь барани, які переродилися, і в них не залишилося нічого людського, морального та здорового розуму. Вони як зомбі на війні, справді.

ВОНИ ВЖЕ НЕ ЛЮДИ, ВОНИ – ЗАЗОМБОВАНІ СТВОРІННЯ, ОЛОВ’ЯНІ СОЛДАТИКИ БЕЗ ДУШІ.

І вони не усвідомлюють цю свою слабкість.

Вони тактично неграмотні, не мають відповідного рівня підготовки – тут наша перевага. Всіх своїх переломних моментів досягають за рахунок сили. У армії РФ навіть є тактичний термін – “розхідні групи”.

У них немає поняття “мій боєць”, “мій воїн”. Як у нас: ти служиш з людиною в одному підрозділі і споріднюєшся з ним, цінуєш свій особовий склад. У них цього немає. Вони посилають своїх буцімто “побратимів” на фактичне знищення. І вони це роблять усвідомлено та досить часто, на мій погляд.

Мене це не вражає і не лякає. Просто усвідомлюю, що в ХХІ столітті, на цьому етапі розвитку військової майстерності російська армія воює масою – і це навіть не середні віки, а ще далі назад.

“Це і наступний роки війна точно триватиме. Ми не маємо права бути слабкими”

– На вашу думку, скільки ще може тривати ця війна? До чого ви готуєте особовий склад?

– Я не знаю, скільки. Цей рік точно буде. І наступний буде. Далі – буде видно.

Готуємо особовий склад до того, що ми не маємо права бути слабкими. Це моя стала фраза. Ми маємо усвідомлювати, що наша підготовка – це і майбутнє України, і майбутнє наших близьких. Ми робимо системні висновки з того бойового досвіду, який здобуваємо, аналізуємо свої переваги, адаптуємося до поточних умов і готуємо солдатів до нових умов, до розвитку цієї війни.

Якщо говорити про практичний аспект, то я хочу, щоб підготовлений солдат Десантно-штурмових військ ЗС України на полі бою мав тактичну та вогневу перевагу, був готовий до агресивного ближнього бою.

Один наш солдат, конкретно взятий військовослужбовець за рівнем підготовки та мотивації має завжди, за будь-яких умов переважати солдата противника. Я вже визначив це як задачу. І я знаю, як цього досягнути –  ми вже працюємо над цим.

– У які способи, лінійні чи асиметричні, ми можемо побороти ворога?

– Я не буду детально розказувати, але ми робимо так, щоб постійно мати перевагу над ворогом. Це більш ефективна робота штабів, краща ситуаційна обізнаність на полі бою – один із тих ключових моментів, який нам дозволяє перемагати. Це – один із таких асиметричних підходів.

Друге – це застосування нових технологій у різних сферах. Ми намагаємось впроваджувати багато нового. І не на все це є, скажімо так, є зброя прямої, кінетичної дії у противника (хитро усміхається).

– Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?

– Я бачив, як виглядає перемога – під час Ізюмської операції. Перемога – це спалена та покинута техніка противника, багато полонених.

Я б хотів вийти на якийсь рубіж, державний кордон, за державний кордон. Є навіть таке поняття: транскордонні операції. Якщо Путін зараз каже, що хоче завоювати Запорізьку та Херсонську області, зробити там “пояс безпеки” на плюс 80 км за кордоном, то нам теж треба думати і розраховувати, як вийти на наші кордони і, відповідно, зробити певний пояс безпеки.

Я б дуже хотів застати момент нашої перемоги десь на цій ділянці. З відчуттям того, що я знаю, що за мною – все добре, ми це зробили. А попереду – розбитий ворог, який прийняв наші умови. Все це – на фоні загальної радості та розбитих і перебитих противників.

– Про що ви мрієте після закінчення війни?

– Повернутись додому, до сім’ї, присвятити їм час, створити для них позитивні емоції. Разом відпочити. Щоб я не очікував постійних телефонних дзвінків. Щоб голова не думала абсолютно ні про що. Дуже хочеться присвятити себе мирним справам.