Незабаром у Верховній Раді відбудеться остаточний розгляд законопроєкту, № 11043, первісною метою якого було посилення контролю за банківськими переказами, зокрема для ліквідації “дропів” – схем зловживання Р2Р-платежами, що використовувалися для ухилення від фінансового моніторингу та оподаткування, відмивання нелегально отриманих коштів тощо.
Національний банк оцінив проблему з тіньовими переказами у 200 мільярдів гривень на рік. Початково для її розв’язання було ухвалено запровадити обмеження на обсяг переказів між картками (до 100 000 грн на місяць і не більше 30 переказів) – для всіх українців без виключення. Проте очевидною була безглуздість такого рішення, тому зрештою було введено компромісний варіант – 150 000 гривень без обмеження на кількість переказів і на пів року, впродовж яких мали знайти більш ефективні рішення. Законопроєкт № 11043 мав стати таким рішенням.
Проте, вже традиційно, законодавці включили до законопроєкту кілька норм, які надають поліції надмірні і явно невиправдані можливості отримувати будь-яку інформацію про будь-якого користувача банківських послуг. Більше того, подібна інформація, яка в будь-якій розвинутій країні захищається ретельно та може бути розкрита тільки за обґрунтованими підставами і за умови отримання відповідного судового дозволу, поліція зможе отримувати просто за власним бажанням.
Мова йде про внесення змін до статті 31 Закону України “Про платіжні послуги”, а саме доповнення її частиною 7, яка передбачатиме обов’язок надавачів фінансових послуг (банків) надавати поліції інформацію про зміст платіжної операції, включаючи:
- дані геолокації;
- IP-адресу;
- адресу (фактичну) пристрою, що використовувався для здійснення операції;
- дані про застосунок, в якому був здійснений платіж;
- адресу каси, де було здійснено платіж.
- ПІБ або назву юридичної особи;
- ідентифікаційний код (або ЄДРПОУ);
- дані про надавача платіжних послуг;
- ідентифікатор платіжного пристрою;
- унікальний ідентифікатор платника та/або номер електронного рахунку платника.
Ця інформація відповідно до норм статті 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” є банківською таємницею.
Поліція зможе отримувати всю цю інформацію впродовж 24 годин після подання запиту, який вона має право надсилати щодо будь-якої платіжної операції, що має ознаки кримінального правопорушення згідно зі статтями 185, 190-192, 200, 361, 3612, 362-363 ККУ.
При цьому:
- закон не пояснює зміст поняття “операція, що містить ознаки кримінального правопорушення” і не наводить переліку таких ознак;
- закон не визначає, хто саме має визначати, чи містить операція ознаки такого правопорушення (тобто має це робити поліція, банк чи обидві сторони);
- закон прямо порушує встановлений Кримінальним процесуальним кодексом порядок отримання доказів у кримінальному провадженні, ігноруючи обов’язкове внесення даних до ЄРДР щодо кримінального правопорушення, яке розслідується.
На практиці це означатиме, що поліція зможе обійти процедуру та гарантії, встановлені КПК, отримуючи дані про будь-які платіжні операції будь-якої людини чи компанії в Україні. Сукупність цих даних дозволяє з’ясувати, які пристрої використовує така особа, її місцезнаходження, ідентифікаційні дані – і все це без жодного контролю за подальшим використанням цієї інформації та дотриманням безпекових процедур.
Жодних реальних запобіжників, що виключають можливість зловживань зі сторони правоохоронців або передачі отриманих даних третім особам, закон не передбачає. Також він не визначає підстави для настільки суттєвого обмеження права на конфіденційність та втручання в банківську таємницю.
Оскільки ідея законопроєкту № 11043 полягала в розширенні повноважень НБУ та впровадженні додаткових механізмів для боротьби з “дропами”, доцільно було б покласти на банки обов’язок виявляти нетипові транзакції, запитувати у клієнтів документи, що підтверджують походження коштів, і тільки у випадку ненадання таких документів або виявлення розбіжностей – повідомляти поліцію, яка б у такому випадку мала право почати досудове розслідування в порядку, визначеному КПК.
Натомість автори законопроєкту з незрозумілих причин наділяють поліцію абсолютно непропорційними повноваженнями, що дозволять їй діяти всупереч КПК, свавільно втручаючись у життя будь-якого українця та будь-якої української компанії.
Згідно з ряядом правових позицій, висловлених Конституційним Судом України у рішеннях № 26-рп/2009 та 2-рп/2016, наголошується, що будь-які обмеження конституційних прав і свобод (а право на приватність гарантується статтею 32 Конституції) не можуть бути свавільними і несправедливими, вони мають бути пропорційними та обґрунтованими. Також КСУ зазначає, що у разі обмеження конституційного права або свободи, законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дозволить оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати його сутнісний зміст.
Але редакція законопроєкту № 11043, підготовлена до другого читання, не відповідає ні принципу пропорційності та обґрунтованості, ні принципу мінімального втручання в конституційні права та свободи. Це важливо не лише з формальної точки зору, а й через те, що поліція, як структура, не має достатнього рівня довіри серед суспільства та не є достатньо прозорою, щоб незалежні структури могли без перешкод перевірити її на відсутність зловживань.
Враховуючи наведені фактори, зміни, пропоновані законопроєктом № 11043 до частини 7 статті 31 Закону України “Про платіжні послуги”, суперечать Конституції України і призведуть до непропорційного збільшення повноважень поліції та безпідставного втручання у приватне життя громадян.
