На тлі дискусій про доцільність/можливість виключення росії з Організації Об’єднаних Націй, або оскарження правомірності набуття нею членства в ООН та місця постійного члена Ради безпеки, подання відповідних петицій / скарг / позовів, хотів би вивести цю дискусію на принципово інший рівень.
Джерело: блог Миколи Пимоненко на Obozrevatel.
Але для цього треба спочатку зазирнути у історію.
Перша спроба створити глобальний орган з підтримки міжнародної безпеки відбулась у 1920 році, після завершення Першої світової війни, підсумки якої були зафіксовані Версальським договором, підписаним 28 червня 1919 року.
Він закріпив певні територіальні зміни, інструменти референдумів про самовизначення, обов’язок поважати територіальну цілісність та виплачувати репарації за нанесену шкоду, зобов’язання не перешкоджати вільній торгівлі, систему запровадження санкцій проти держави-агресора тощо.
З метою подальшого розвитку положень Версальського договору було створено Лігу націй, задекларованими цілями якої були роззброєння, попередження військових дій, забезпечення колективної безпеки, урегулювання спорів між країнами шляхом дипломатичних переговорів, поліпшення якості життя на планеті та інші подібні безсумнівно правильні ідеї.
На піку діяльності організації (1934-1935 роки) до неї входили 58 держав – якщо поглянути на тогочасну карту світу, яка рясніла колоніями та захопленими територіями (приміром, з Африканського континенту у Лізі націй був початково представлений Південно-Африканський Союз, а згодом – додався Єгипет), це була організація глобального характеру.
Однак вона не спромоглася виконати свої цілі та статутні завдання практично у жодній з серйозних подій того часу – ані у маньчжурському інциденті, ані у чакській війні, ані у італійському вторгненні в Абіссінію, ані у громадянській війні в Іспанії, ані під час аншлюсу Австрії, ані у загарбницькій війні СССР проти Фінляндії (хоча у Ліги все ж таки вистачило рішучості, щоб виключити з організації СССР).
На останньому зупинюся трохи детальніше, щоб довести, що нинішня путінська росія енергійно косплеїть одночасно і сталінський СССР, і гітлерівську Німеччину.
Перед виключенням СССР генеральний секретар Ліги націй відправив запит у Радянський Союз – чи вчинила “Страна Совєтов” акт агресії проти Фінляндії.
Нарком закордонних справ СССР надав таку відповідь – “Радянський Союз не знаходиться у стадії війни з Фінляндією і не загрожує фінському народові, оскільки 2 грудня 1939 року він уклав Договір про взаємодопомогу і дружбу з Урядом Фінляндської Демократичної Республіки (яка була утворена за добу до цього), і тепер СССР докладає спільні з ФДР зусилля задля ліквідації “очага войны”, створеного у Фінляндії її попередніми правителями”.
З 40 держав-членів Ліги націй за виключення СССР проголосувало 28, ще 9 – утримались, решта – були відсутні на засіданні.
В СССР на таке рішення відреагували своєрідно: відзначили, що за виключення голосувало лише 7 з 15 членів Ради Ліги націй (аналогів Ради безпеки ООН), тобто меншість, а до того ж додали, що “случайно подобранные “представители” 127 миллионов населения “исключили” СССР с его 183 миллионами населения” (нічого не нагадує з сучасної риторики держави-агресора?).
В кінцевому випадку Лігу націй спіткав безславний кінець, коли 19 квітня 1946 року було оголошено, що з наступного дня вона припиняє існування.
Натомість замість неї було створено не ефективну систему підтримання нового глобального порядку за підсумками Другої світової війни, а ще більш безплідну організацію – ООН, що стала практично копією свого попередника, або “Лігою націй 2.0”.
Генеральна асамблея ООН – замість Асамблеї Ліги націй.
Рада безпеки ООН з 5 постійних (Великобританія, Франція, США, Китай, СССР) та 10 непостійних членів – замість Ради Ліги націй, у якій спочатку було теж свої 4 (Великобританія, Італія, Франція, Японська імперія; мало бути 5, але США не ратифікував Версальський договір) постійні члени та 4 непостійних (згодом їх число змінювалось і сягнуло загалом 15).
Окремі організації Ліги націй, такі як Міжнародна організація праці, Постійна палата міжнародного правосуддя (нині Міжнародний суд), Організація охорони здоров’я (нині ВООЗ), Міжнародна комісія з інтелектуального співробітництва (нині ЮНЕСКО) та деякі інші просто перейшли під крило “Ліги націй 2.0”.
Але головна вада, яку успадкувала ООН – вона була створена за тим же форматом, що й Ліга націй, а саме – у координатах “колоніального світу”, де певна частина старших братів на свій розсуд вирішує долю молодших, особливо не переймаючись їх позицією.
Глобальний світ змінився, переважна більшість колоній у другій половині ХХ століття стали незалежними державами і навіть отримали місце в ООН, однак сама організація так і не реалізувалась з точки зору двох головних ознак, притаманних сучасному світу – рівності та справедливості.
Зловживання правом вето – це лише верхівка айсбергу.
Наведу як приклад принцип ротації непостійних членів Ради безпеки ООН:
– п’ять – від держав Африки та Азії (чули про такий “єдиний континент”?);
– два – від держав Латинської Америки і Карибського басейну;
– один – від держав Східної Європи (ще одне дивне географічне визначення);
– два – від держав Західної Європи та “інших” країн.
Навіть у знаменитому “розподілі речей” від Попандопуло було більше логіки…
Найкумеднішим епізодом цього театру абсурду стали вибори 1979 роки, коли за одне місце від Південної Америки, на яке претендували Куба і Колумбія, відбулося 153 раунди безрезультатного голосування, а на 154-ому – обрали …. Мексику.
Є держави, які навіть не номінувались на непостійне членство у Радбезі, а є й ті, хто засідав там 18, 20 років.
А чого варті зловживання правом на скликання засідань з порядком денним, заснованим на неприхованій брехні чи фальсифікації.
Беззмістовні резолюції з різним ступенем “озабоченности”.
Відсутність не тільки лідерства, але хоча б чіткої та послідовної позиції по багатьох питаннях.
За майже 77 років історії ООН не має жодної великої історії успіху.
Британський історик Пол Кеннеді ще у 2006 році у своїй книзі “The Past, Present, and Future of the United Nations” дійшов до справедливого висновку, а точніше – вироку для ООН: “кричущі провали не тільки супроводжували багато досягнень ООН – вони затьмарили їх”.
Так, росія на сумнівних (м’яко кажучи) підставах потрапила взагалі до ООН та на місце постійного члена Ради безпеки. Але будемо відверті – вона зробила це не сама, а за допомогою “системи”, яка дозволила “захід в ООН” у такий спосіб. Двома десятиліттями перед тим вже була реалізована інша “ротація” у постійному складі Радбезу.
Нинішня дискусія фокусується на тому, як вигнати росії з незаконно набутого місця шляхом визнання того, що вона взагалі не вступала в ООН. Однак це породить інші питання – щодо легітимності усіх тих резолюцій за останні три десятиліття, де росія голосувала “за”, “проти” чи утримувалась. А що робити з резолюціями, які були внесені росією і набули чинності шляхом голосування більшості держав-членів ООН, або з рішеннями, прийнятими на засіданні, на яких головували представники росії?
Треба, на мій погляд, ставити питання значно ширше і визнати – ООН не виконала покладених на неї завдань, не впоралась зі своєю місією, перетворившись на абсолютно безкорисний інструмент – розплідник бюрократії, який просто освоєю багатомільйонні бюджеті з практично нульовою віддачею.
А далі – приступити до колективного створення нової глобальної організації, заснованої на принципах рівності і справедливості, без жодних додаткових порівняно з іншими прав і привілеїв для будь-якої держави, з чітким імперативом, що жодна держава, яка розв’язала війну проти іншої держави, не має право на вступ чи має бути автоматично виключена з такої глобальної організації, з чітким і ефективним інструментарієм реалізації її рішень тощо.
Чим не тема для “саміту формули миру”?
