Тростянецька рада ухилянтів

Чиновники Тростянецької селищної ради на третій рік повномасштабного вторгнення сплять спокійно: серед їхніх чоловіків і синів не виявилося жодного добровольця, який би став на захист країни. Більше того, жоден чиновник не призваний і не мобілізований. Вони без докорів сумління носять статус ухилянта. Який у різний спосіб забезпечує їм голова Тростянця Людмила Червонецька.

Мажор-ухилянт з хореньками

Наприклад, про тростянецького мажора-ухилянта Віталія Червонецького ходять легенди серед людей. “Шукають, шукають і знайти не можуть”- такий статус офіцера Віталія Червонецького, якого від початку повномасштабного вторгнення його мати, Людмила Червонецька, сховала від мобілізації.

Віталій Вікторович – офіцер, який склав присягу служити України і захищати країну від ворога. Але вручити повістку стало нездійсненним завданням для працівників ТЦК. Як вужі на сковорідці викручуються в сімействі Червонецьких, аби ж тільки дорослого сина не залучили до оборони країни.

Спочатку оформили опікунство над бабусею, потім на довгі місяці «прикували» до ліжка у вінницькій лікарні на обстеження.

В грудні 2023 року невловимому офіцеру повістку таки вручили. Та справа далі не пішла – молодий здоровий чоловік продовжує ігнорувати військові приписи. В Тростянці його найти дуже просто. Зненацька став глибоковіруючим прислужником у нижній церкві. І якби не мамин вплив на все і вся в Тростянці, то Віталія Червонецького таки б притягнули до відповідальності за ухилянство. Однак у всіх на очах офіцер запасу Червонецький проводжує своє мирне і безбідне життя в Тростянці, а уникати відповідальності йому допомагає мама. Та сама голова селищної ради, яка вчинила адвокацію за свого чоловіка, нещодавно впійманого п’яним за кермом. Замість того, щоб понести відповідальність, Віктор Червонецький знехтував поліцейськими і… просто пішов додому. Хто ж стане затримувати п’яного водія на подвір’ї селищної голови?!

В час, коли українці захищають країну і несуть непоправні втрати своїх героїв, сім’я Людмили Червонецької без докорів сумління живе мирним життям. Концерти і фестивалі для реклами аграрного монополіста, які влаштовує голова Тростянця, виглядають дикими на фоні скорботи, яка оповила місцеву громаду за загиблими воїнами. Та горе простих тростянчан дуже далеке для Людмили Червонецької, яка всюди «все порішає» для свого інтересу. І сина прикує до ліжка в обласній лікарні як «непридатного», та й чоловіка прикриє за водіння у стані сп’яніння.

А вже після того зі скупою сльозою поховає на похоронах чужих дітей і чоловіків. Потім подасть мобілізаційний список із тих тростянчан, які їй неугодні. І наостанок склепає список недоторканих. Список заброньованих складається з чиновників-поплічників, які стоять на сторожі необмеженої влади місцевої головихи. У списку заброньованих – сини, чоловіки і найближчі родичі всього апарату селищної ради Тростянця. Жоден із них не воює, не захищає країну. Сидять, як миші під віником і створюють видимість бурної діяльності в тиловому Тростянці у час, коли Україна стікає кров’ю.

Апарат селищної ради – цілковиті ухилянти

Заступник Тростянецької селищної голови Володимир Маснюк під мобілізацію не потрапляє – має загальне захворювання. Добровольцем теж не судилося бути – сумління не тягне на такий рівень. Патріотизму вистачає лише на вдягання вишиванки. Сусід і друг Маснюка, а за сумісництвом ще й посадовець у одному із відділів роздутого селищного апарату Вячеслав Комар теж не на службі, а на «броні».

Не відзначився мужністю і хоробрістю ще один «недоторканий» з тростянецької владної кліки – секретар Олег Ткач. Той самий, який під час війни отримує неспіврозмірно високу зарплату, як всі інші наближені до головихи Тростянця.

Чоловік і син головної бухгалтерки Любові Гаврилюк живуть мирним життям і турбуються про нещодавно придбані гектари землі. Ні чоловік Л.Гаврилюк, ні її син не служать, мобілізаційні заходи їх не торкаються. Про добровільну військову службу навіть не думається.

Перша патріотка на сцені, і за сумісництвом директорка тростянецького будинку культури з фальшивим дипломом Світлана Баламут так виховала своїх синів, що всі троє складають польський партизанський загін. Жоден із них не повернувся з Польщі, аби захищати те, про що Світлана Баламут співає патріотичних пісень: козацьку звитягу, силу українських воїнів, рідну землю, окроплену кров’ю мужніх предків.

Чиновники інших відділів апарату Володимир Головченко, Віктор Кацай, Віктор Погода, Валерій Кулик і весь довгий список працівників селищного апарату мають бронь від військової служби. Так само не поспішають на військову службу чоловіки і сини начальниць селищних відділів і всяких підрозділів: юристки Юлії Загодиренко, чиновниць Юлії Рябокінь, Валентини Льолі, Олени Пунько. Чоловік останньої, Сергій Пунько протирає штани в депутатському кріслі, на яке права не має, сидить на зарплаті в селищній раді як директор якось комунального підприємства. Ну і звісно «на броні», хоча має військові навики. Статус «недоторканого» має керівник водоканалу Максим Щуренко. Казали, що він колишній АТОвець. Але учасників бойових дій 2014-2015 рр. призивають першими в обов’язковому порядку. Щуренка не призвали, то є великі сумніви з приводу його  бойового досвіду. Факт залишається фактом – Людмила Червонецька записала Щуренка в бронь.

В Тростянці вийшло так, що приватними підприємцями стають саме чоловіки місцевих чиновниць. Вони непогано заробляють від селищного бюджету, та й ще не мають клопоту з мобілізацією. Тростянець знає цю «еліту» поіменно: Андрій Рябокінь, Вадим Мурований, Олег Цвігун. Ніхто із них не пішов на захист країни, і статус ухилянтів їх зовсім не муляє.

Тростянецькі функціонери, як цепні пси на сторожі інтересів тростянецьких багатіїв з селищної ради, теж мають дорослих військовозобов’язаних. Але так їх виховали, що здорові чоловіки поховалися від бойової служби хто куди. Редактор Анатолій Савченко, до прикладу, сам себе оспівує волонтером, а от про те, що дорослий син сидить у «вінницькому» котлі, і часто без діла тиняється по Тростянцю у вишиванці замість бронежилета – мовчить. Бо якби син ніс дійсну військову службу, то в «Тростянецьких вістях» випустили б хроніку бойової «звитяги» патріота. А поки в газеті – лише некрологи чужих дітей.

Не чути про героїзм родичів  псевдо-патріотки, ободівської депутатки Валентини Сутики. У темних коридорах тростянецької селищної ради Сутика більше буває, аніж в Ободівській. Чиїми інтересами вона там переймається, знають всі. Так само знають і про те,  що під час війни В.Сутика захопила десятки гектарів землі, приватизувала на купу своїх родичів. Чоловік не виказав бажання зі зброєю в руках захищати все нажите за жінчиного депутатства. Дорослий син В. Сутики теж відсиджується десь в тилових місцях.

Отож і виходить, що комусь війна, а комусь і мати рідна. Прості люди кров проливають, а тростянецькі чиновники відсиджуються в тилу. Є чимало прикладів, коли мотивовані і дійсні патріоти України – старости сіл, голови міст, депутати обласних і районних рівнів ідуть на фронт захищати Україну. Не словами і дорогими вишиванками виказують свою любов до країни і її багатостраждального народу. Та апаратчикам Тростянецької ради разом із чоловіками і синами такий патріотизм не відомий – жоден із них не захищає країну. На публіку вони – патріоти, а по суті – боягузи і ухилянти. Така місцева «еліта» Тростянця: хизується допомогою фронту за рахунок коштів звичайних тростянчан, і готова проливати кров чужих дітей на нинішній війні.